Підсічно - перелогова система землеробства вимагала великої кількості землі та існування великосімейних колективів. Вони існували в Україні у вигляді дворищ. Але з розвитком продуктивних сил і переходом до трипілля паралельно йшов процес розпаду великосімейних колективів на подвірну і дольову. Дольова виникала у випадках, коли виділені із складу великої сім'ї малі сім'ї не відсилялися на нове місце, а заводили окремі двори у попередньому поселенні. Виділені із складу дворищ долі, які належали окремим сім'ям, мали різну величину. З часом долі поділялися ще на менші ділянки і створені таким чином сільські громади вже не складалися виключно з малосімейних селянських долів.
У ході проведення аграрної реформи значної трансформації зазнала просторова локація сільських поселень. На Волині ревізори дотримувались положень «Устави» 1557 року за якою вони, відводили додатково кілька прутів (8-9) землі, де вибивалася вулиця. (Прут землі дорівнював 241,3 м2 ). Селянські хати ставилися вздовж вулиці в один ряд. Навпроти них через дорогу, або за будинком, якщо вулиця будувалася на два боки, господарські будівлі, що пояснювалося протипожежною безпекою.
Аналіз правового становища селянства в другій половині XVIст. - першій половині XVII ст. засвідчив активний розвиток на українських землях кріпосницьких відносин, юридична основа яких була закріплена в державних законодавчих актах, передусім статутах 1566 і 1588 pp.
Таким чином формувалися села (територіальні громади). Територію сільської громади складали освоєні її членами орні землі та угіддя. Вона формувалася протягом тривалого часу і мала добре відомі межі. Особливо чітко такі кордони позначалися, коли селянські землі впри¬тул наближалися до меж іншої громади або власника.
Селянська реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право сприяла розвитку капіталіс¬тичних відносин. Економічні фактори, що стали одними з головних причин реформи виявили всі недоліки кріпосного ладу. Селяни рішуче відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, виконувати будь-які інші повинності.
Розвиток аграрної сфери на українських землях мав специфіку, яка недостатньо врахову¬валась під час реалізації селянської реформи. Це породжувало на селі конфліктні ситуації.
Царським указом від 9 листопада 1906 року розпочалася реалізація нової аграрної про¬грами, націленої на створення на общинних землях дрібної селянської власності. Натхненником і реалізатором її був П.Столипін, котрий в той час був головою Ради міністрів.
Правляча верхівка імперії намагалася створити між поміщиками і селянами прошарок «міцних і сильних» землевласників.
Водночас урядові зусилля були усякою мірою спрямовані на підвищення рівня агрокуль¬тури в землевпорядкованих господарствах та переселення селян в Азіатську Росію з метою послаблення земельного голоду в старих землеробських регіонах.
Проте вирішальне значення для впровадження нової аграрної реформи мали інтереси по-міського дворянства, що домінувало на політичній сцені імперії і визначало як внутрішню так зовнішню політику.
Уряд висунув на перше місце завдання зміни форм земельної власності шляхом створення одноосібних - хутірських і відрубних господарств. Хоч у поліських повітах України були райони хутірського розселення ще до столипінського землевпорядкування. Тут існувало і общинне , і подвірне землеволодіння.
В цілому село реагувало на указ від 9 листопада 1906 року негативно. Причини цього були різноманітні. По-перше, з давніх часів селяни були впевненні, що поміщицька земля повинна перейти безоплатно до трудового селянства, яке її обробляло.
По-друге, життєздатність селянських господарств залежала не тільки від розміру земель¬ної площі, а й від кількості худоби.
По-третє, після царського указу земські агрономічні сили в повітах вимушені були перейти на обслуговування землевпорядних господарств, куди спрямовувалися фінансові ресурси дер¬жави, що викликало незадоволення і громадськості і селянства.
По-четверте, селяни стримано ставилися до урядової аграрної програми через нав'язування їм переважно хутірської форми землевпорядкування, яка в більшості не відповідала ні природним , ні економічним умовам існування сільського населення, ні історичним традиціям.
По-п'яте, реформа призвела до прискореного обезземелення селянства, появи величезного контингенту безробітних, різкого загострення соціальних відносин.
Отже, низка чинників економічного, соціального і духовного характеру визначали стри¬мане ставлення українського селянства до столипінського землевпорядкування.
Зовсім змінилася ситуація у роки першої світової війни, коли власники хуторів і відрубів перебували на фронті, їхні господарства занепадали. Селяни висловлювали незадоволення наслідками землевпорядкування. Процес набув трагічної тенденції. Імперський уряд у розпалі війни примусово ліквідовував продуктивні господарства німецьких колоністів. Відбувалося так, що однією рукою влада заохочувала створення одноосібних господарств фермерського типу, а іншою - знищувала.
З усього сказаного можна зробити висновок, що однією тільки зміною форми землеволо¬діння на що більше всього й орієнтувалася правляча бюрократія домогтися радикальних зрушень у сільському господарстві було неможливо.


" Історія Черняхівщини: етапи становлення і сучасність."-Ж.:ОП"Житомирська облдрукарня",2009.-848с.;іл