Це поселення раніше мало назву Торчин. Воно з'явилось ще при князюванні Київського князя Володимира Святославовича, який разом з тюркомовними племенами торками воював з болгарами і тому він їм (тюркам) дозволив селитись на південних кордонах князівства. Так з'явилось багато їх поселень: Торчейськ, Торськ, Торчин, в Україні зберігся Торчинський шлях і багато інших найменувань, які пов'язані з цими войовничими, але дружніми слов'янам племенами. Таке було й поселення, яке носило назву Торчин біля села Селянщина.
Руські князі іноді використовували торків в своїх міжусобних війнах, в боротьбі з половцями і для охорони південних кордонів Давньої Русі. В подальшому торки перемішались з місцевим населенням і про цю народність згадується тепер в топонімічних назвах. До нашого часу цей народ повністю асимілювався.
До реформи 1861 року село населяли кріпаки поміщиці Волощенко М.І. Акт від 14 березня 1873 року про передачу викуплених земель селянам від поміщиці згідно «викупного акту» від і 866 року в селі не було кому підписати і за неграмотних торчинців підписався житель села Селянщина Власій Собецький, єдиний чоловік із сусіднього села, який міг розписатися. За землю селяни Торчина повинні були заплатити 6656 крб.83 коп. Так і після викупу жили селяни в злиднях і темряві. Про навчання і школу не було і мови. Та її в цьому селі немає і до цього часу.
В 1920 році бідняки об'єдналися в комітет незаможних селян (комнезам). В 1930 році в селі було створено колгосп, який селяни назвали «Червоний Торчин», головою якого був Іван Андрійович Лось. В колгосп входили 93 чоловіки. Колгосп «Червоний Торчин» проіснував до 1949 року, а потім був перейменований в колгосп ім. Леніна.
Оплата на трудодень в середньому за всі довоєнні роки складала по 3,5 кг хліба і 2,5 крб. грішми. В селі були свої стахановці: Антоніна Бутрик, Петро Прокопчук, Харитон Бутрик і ін.
Страшні випробування випали на долю жителів села Вишневого в період голоду 1932-1933 років. Рік видався мокрим. За свідченнями старожилів не було змоги засіяти половини полів. Зібране восени 1932 року зерно було забране державою. Харчувались хто чим міг : молотили свірипу та їли насіння, вбивали ворон, буслів. В цьому невеличкому селі було виявлено випадок людоїдства. Одна жінка, дійшовши до відчаю (троє дітей померли з голоду), зарізала свою чотирьохрічну найменшу дочку, а м'ясо сховала в діжку для випікання хліба. Сама ж життя своє закінчила в тюрмі. Вижили ті, в кого була корова.
Господарювання тоді було колективним. Виснажених людей заставляли вручну за допомогою лопат копати канави, щоб осушити поля. Як згадують найстарші, дехто помирав прямо на роботі. Не вистачало коней, щоб звозити трупи . Особливо помирали малі діти. Ніхто точно не може сказати скільки померло жителів Вишневого, та кількість обчислювалась десятками. Перед початком Великої Вітчизняної війни сільське господарство починає розквітати.
Відійшовши від голоду, люди працюють завзято. Спочатку виконувався план поставки хліба державі, останнє зерно ділилось на трудодні. Життя продовжувалось. Утворювались нові сім'ї, народжувались діти. Життя з кожним роком ставало кращим та заможнішим, появилась надія та віра в завтрашній день.
В липні 1941 року в село ввійшли німці, настала тяжка окупація. Всі чоловіки Торчина, хто міг носити зброю пішли на фронт, а хто лишився пішли в партизани, серед них: Олександр Бутрик, Михайло Кириченко і ін.
Господарство під час окупації продовжує бути колективним. Окупанти щодня зганяли населення на тяжку працю.
Влітку 1942 року в селі сталась подія, яка потрясла всіх жителів. Пізніше ці події висвітлить в своєму творі письменник Курінний.
З Центру в білоруські ліси військовим літаком летів інтернаціональний десант, який очолював капітан Олександр Творогов. Через нічний туман, помилку пілота, десант був висаджений поблизу Житомира. Цілий день, пробираючись через дрібнолісся, група десантників прямувала в сторону партизан. Пізно ввечері вирішили відпочити. Послали розвідку в село. Жителька села Прокопчук Текля розповіла, що окупантів в селі немає, запросила повечеряти та відпочити, адже її син теж на фронті. Запрошення було прийняте. Бійці розмістились на горищі будинку, по черзі чергуючи. Було продумано все, крім одного. В дворі росла трава. Пробираючись до будинку, десантники збили росу. Вранці це помітив староста Кучер, почав розпитувати господарку будинку. Довірлива жінка розповіла про своїх гостей, просила нікому про це не го¬ворити. Кучер виявився німецьким запроданцем. Послав гінця до Володар-Волинська. Село було оточене. В нерівному бою загинула більшість десантників . Декільком вдалось залишитись живими, серед них іспанський інтернаціоналіст. Поранений радист, щоб не потрапити в полон, разом з рацією кинувся до криниці, яка збереглася до наших днів.
Тяжко переживала горе Прокопчук Текля, яку разом з старостою було засуджено на 15 років позбавлення волі, пізніше реабілітовано. З покоління в покоління передаються спогади про трагедію в Вишневому. Найбільша вулиця села - Десантників, центральна вулиця села Селянщина носить ім"я Олександра Творогова. В 1965 році останки загиблих бійців були зібрані з околиць села та перезахоронені в братську могилу с.Селянщина.
Німим свідком тих подій є будинок Прокопчук Теклі, який дещо перебудований, але зберігся до наших днів.
Після звільнення були підраховані збитки, нанесені війною селу, які склали понад три мільйони крб.
Та життя продовжувалось. Почалося відновлення с/г виробництва. Всі три колгоспи Селянщини були об'єднані в один, куди ввійшли і торчинці. В Торчині було створено бригаду, яка працювала до 90-х років. Село розбудовується, стає бригадним, з центральною садибою в с.Селянщині. В селі були побудовані добротні тваринницькі приміщення, працював клуб, магазин, біля села красувався вітряк. В 60-ті роки мало не зникло, як мало перспективне. Зараз в Виш¬невому 51 заселений будинок, де проживає близько 100 чоловік, в основному пенсіонери. Дорога до села з твердим покриттям. Є приміщення клубу, магазину, господарські будівлі.
Село Торчин 8 квітня 1963 року перейменовано на Вишневе, підпорядковане Селянщинській сільській Раді. В цей час село мало 73 двори, де проживало 360 чоловік.


В 2008 році розпочинається відновлення села. В село з Києва до дідуся з бабусею приїжджає молодий аспірант Київського торгівельного національного університету Лисенко Олександр Вікторович та очолює фермерське господарство "Перець", орендує землю селян. Поля засіяні елітним насінням, вирощуються нові сорти картоплі. Земля обробляється сучасною технікою.


" Історія Черняхівщини: етапи становлення і сучасність."-Ж.:ОП"Житомирська облдрукарня",2009.-848с.;іл