Село Очеретянка Черняхівського району.

Очеретянка відома з другої половини XVII століття. Ще в 1640 році це село іменувалось, як Воров. Про походження села Воров існує в народі дві легенди. Одна з них говорить, що село Воров походить від того, що наші предки в минулому займалися виготовленням ворохів (мішків). «(Це записано зі слів 90-річного жителя села Вакуловича Сави в 1957 році.)» Друга легенда говорить, що колись на території села Ворова росли дрімучі ліси і ніяких поселень не було. А в селі Бежів, Черняхівського р-ну жив поміщик і за злодійство вислав вора-кріпака в дрімучий ліс де побудував йому землянку. Біля його поселення почали оселятись інші селяни-кріпаки . З роками це поселення розширювалось і почало називатись Воров. (Із запису (в 1957 р.) слів старожила Вакуловича Івана). І ще із розповідей старожилів відомо також, що територія де розташоване село, знаходилась під густими лісами. А понад селом пролягав старий шлях, який сполучав південь з Петербургом. Тим шляхом, на Петербург, навіть проїжджала цариця Катерина II.
По шляху проїздили також багаті люди, а з лісів виходили вори-злодії і грабували проїжджих. Все награбоване вони роздавали біднякам.
Відомо, що за часів кріпацтва, село Воров належало поміщику Куровському Антону Людвиговичу, який жив в селі Воров , над річкою Очеретянка, на горбі, де тепер знаходиться колгоспний двір.
В той час в селі Воров було 42 двори. З них 39 дворів мали коні, а три двори не мали коней. Присадибної землі на той час нараховувалось 49 десятин, польової - 442 десятини, в тому числі орної - 233 десятини, сінокосу - 209 десятин.
Відомо, що поміщик Куровський мав в селі водяний млин і спиртовий завод в селі Верболіз.
Під час реформи в 1861 році поміщиком Куровським було звільнено селян-кріпаків від кріпацтва і наділено землею, за яку вони повинні були сплачувати данину .
В 1863 році маєтком і землею поміщика Куровського управляли його сини: Вікентій і Владислав Куровські.
Радянська влада в с. Воров була встановлена в січні 1918 року. Село Воров перейменовано на Очеретянку в 1946 році.
Село Очеретянка розташоване на двох берегах річки Очеретянка за 12 км від районного центру і за 3 км від залізничної станції Топорище. Через село проходить магістраль, яка сполучає Житомир-Потіївку-Малин-Київ.
В селі Очеретянка нараховується 128 дворів з чисельністю населення 290 чоловік. На те¬риторії с/ради знаходиться 1,6 тис. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 1,3 тис. га орної землі.
В селі, на даний час, працює початкова школа, дитячий садочок, будинок культури на 300 місць, бібліотека, два магазина, відділення зв'язку, ФАП, ветеринарна дільниця.
За сприянням сільської общини та старости Колесника I.A. була відкрита і освячена вла¬дикою Гурієм (в 2000 році) церква. Церква носить назву святого Архістратига Михаїла. Реконструкція будинку під церкву і убранство церкви проводилось на кошти, які жертвували миряни і меценати.
Окрасою центру села є пам'ятники загиблим односельцям у роки Великої Вітчизняної війни та воїнам, які обороняли село і загинули . А також в 2007 році, в центрі села, був збудований пам'ятник жертвам голодомору. Даний пам'ятний знак збудований за сприянням членів «Народної партії» та її лідера Литвина Володимира Михайловича. Володимир Михайлович Литвин особисто, 24 серпня 2007 року, був присутній на відкритті і освяченні пам'ятника. Він в своїй промові згадав ті страшні роки, які загубили стільки невинних душ. І разом зі всіма присутніми пом'янув всіх тих, які загинули безневинною смертю. У період голодомору в с.Очеретянка загинуло 88 чоловік.
Очевидці цього страшного періоду згадують:
Чернявська Лідія Тимофіївна. рік народження -1926. проживає в селі Очеретянка.
«Коли був голод, мені було 8 років. Я мало, що пам'ятаю, але батьки, тітки та і всі родичі розповідали про ту страшну трагедію. Мій батько був середняком. Жили ми всі на своїй землі, яка називалась, «Варлоки», а дядьки - в «Терені». Вони теж були заможні, працьовиті. У нас був свій тік, віз, коні, мали вдосталь і зерна. А коли почали організовувати колгосп, батько і дядьки мої змушені були усе віддати в комуну. Дядьків моїх лишили навіть і житла.
В нашій сім'ї було двоє братів і три сестри. Коли почався голод у 1932 р. комуняки почали ходити по хатах і вимітати геть усе чисто із дворів. Цю бригаду називали «чорна мітла». І ходили вони із великими шпичаками, при допомозі яких робили обшук в хаті, на горищі, на городі, рилися ними навіть у купі гною. Ми їх дуже боялися. А вони забирали у людей все, що було. У нас же забрали зерно, буряки, картоплю, квасолю, кукурудзу. Не залишили нічого. Пам'ятаю, як ми, маленькі діти, сиділи тихенько на печі, мов мишенята, і тремтіли від жаху. А вони, як хазяї, пикаті, ходили по хаті і голосно сміялися. Бо знали, що з усього забраного і їм щось попаде. З голоду вони і їхні діти вмирати не будуть. Мати тихенько плакала, просила, щоб залишили хоч що-небудь, але хто її хотів слухати. Батько ж якось ухитрився сховати у гурбу із снігу великий мішок зерна. Слава Богу його не знайшли, завдяки чому ми пережили зиму. Весною їсти не було що. Мати рвала пирій, кропиву. Перетирали це зілля у жорнах і пекли такі кліцики. Ніхто не йшов надвір, всі сиділи на лавці і чекали, поки мати витопить у печі.
Мій дядько, Колесник Гаврило Степанович, жив із сім'єю у повітці, бо хату у нього забрали в комуну, їсти не було що. І всі вони почали пухнути з голоду. Ми йому нічим допомогти не могли, бо самі голодували. Тож через деякий час спочатку помер він, потім одна дитина, друга. А за ними в могилу пішла і жінка.
Якось до нас прийшов батьків небіж і став благати зі слізьми на очах мою матір забрати жити до себе свого сина. «Дружина померла і ми помираємо з голоду. Врятуйте хоч його» - сказав він. Ми сина мусили забрати. А він пішов десь із села, то й по цей день не знаємо про нього нічого».
Рускевич (Чернявська ) Таїсія Дмитрівна, 1918року народження, проживала в с.Оче-ретянка.
«Сім'я в нас була велика, 5 дітей. На час голоду мені було 15 років. Жили ми середньо. Мали коні свої, воза, клуню, тік, хату. Батько під час голоду поїхали у Білорусію, бо нас розкулачили, забрали все у комуну. Коли по селі у людей «красна мітла» почала все забирати, то ми теж сховали пашню. Батько зробив великого ящика, засипав його житом, викопав на городі яму і сховав там його. Ось до хати прийшли голова сільради із комуновцями і почали кричать: «Давай пашню». А ми лежимо на печі на радюжці, а під нею гречка. Нас поскидали з печі і забрали все до зернини. Ніколи не забуду, як вони йшли по городі і кололи шомполами. Знайшли й нашого ящика і забрали звідти жито. Мати плачуть: чим дітей годувати. Ми ходили на поля і збирали колос, щоб лановий не бачив. Із гнилої картоплі пампушки пекли. Обираємо картоплю тонесенько, розтираємо її у макітрі, добавляли туди трошки води, виробляли млинчики і ста¬вили у піч. Липу їли, акацію білу сиру, пирій. Це все сушили, перетирали, сіяли на сито і пекли пампушки. А в жнива (1933 р.) тихенько ходили в поля шмагати колосся. Потім це все в ступі товчемо. Буває день і ніч товчемо, на решето просіємо, наваримо крупнику, насипаємо у череп'яні миски і їмо. А брат так просить, щоб дали ще. Але ми йому не давали, щоб не помер. Бо в однієї жінки двоє дітей померло - понаїдались цього крупнику. В сусідки Одарки вмер син Микола, дочка Сенька, дочка Олександра, дочка Ніна і чоловік помер, а потім і мати із старшим хлопчиком померли. А в нашій сім'ї помер один брат з голодовки - Халастон. А я з Мариною пішли наймичками служити в Черняхів. Там пасли корів. А хазяйка була дуже погана. За день давала кварточку молока. А потім приїхав батько з Білорусії. Поробив нам з дерева пантики. І ми могли вже знов зимою піти в найми. Ходили в Потіївку. Виміняли за подушки і килими буханець хліба. А одна жінка за чотири пуди пшениці віддала хату, а сама з дітьми жила в хліві. Потім я найнялася до сусідки Сидорини. А в неї була корова. Вона мені давала за цілий день 0,5 літра молока.
Добре, що в нас «червона мітла» не знайшла жорна. Тому ми вночі мололи. А вранці натремо буряків (брати заробляли). Добавляли крупи, замішували таке тісто і пекли хліб. Було й таке: натремо гнилої картоплі на тертушку, заколотим із молоком , яке я заробила, вкинемо у баняк - і така добра ця калатушка.
Потім батько пішов у комуну. Старші діти з ним пішли. Я робила в тіпальні, кулики в'язала. Заробила свиточку суконну і валові панчохи. А весною 1933 р. у комуні почали садити картоплю під заступ. Маркіровку робили. Де хрестик - там картоплинка. А вночі ішли й шукали ті хрестики і вигрібали руками картоплю. Мусили, щоб не вмерти з голоду.»
Чернявський Дмитро Миколайович, 1925 року народження. Проживає в селі Очере-тянка.
«Не можу спокійно розповідати про голод 1932-1933 рр. Моя сім'я складалась із 4-х чоловік. Батько - Чернявський Микола. Мати - Чернявська Гапка та моя сестра Ганна. «Чорна мітла» вимела у нас все. Ми не встигли нічого сховати. Вся сім'я почала пухнути з голоду. Першою по¬мерла сестра, а за нею і батько. По сьогоднішній день не знаю, як ми з матір'ю пережили зиму і діждалися все таки літа, їсти хотілося кожен день. Ми ледве переставляли ноги. Тоді мати пішла до свого брата. Вони жили удвох із дружиною. Плачучи просила: «Заберіть хоч сина до себе. Нехай хоч він живий лишиться! Куди хоч його дінь, хоч у вирок (у річку) викинь». «Він нам не треба. Самі ледь перебиваємось», - відповіла їй дядькова жінка.
Якось мати потайки вночі пішла в поле, опухлими руками нащипала колосків, напекла млинців (якщо їх можна так назвати). А з'їла все сама, мені чомусь не дала. Тихенько пішла до ліжка, відвернулась очима до стіни, і не сказавши ні слова, померла.
Чого тільки я не пережив, як я тільки не намучився? Залишився сам, один-однісінький. Ледве волочачи ноги, ходив від хати до хати, німо стояв у порозі. А хто мені що дасть, коли ні в кого нічого не було. Мені розказували, що мене непритомного знайшли у когось під плотом. Добре, що у нас, у селі, саме відкрили для дітей патронат. Був такий хазяїн, Свінціцький його кликали. Так от його розкуркулили, і в цій же хаті помістили нас - дітей. Всіх нас було десять чоловік. Із них - одна дівчинка. А ще жив з нами хлопець - Іванченко Дмитро. Казали, що він приблукав до нас десь аж із під Києва. Чого так мало було дітей у патронаті? А де їм узятися? В селі з кожним днем залишалося все менше і менше людей.
Варила їсти нам Ковтонюк Віра Дмитрівна. Вона нас дуже любила, жаліла, їсти зразу давала дуже мало, боялася, щоб ми не вмерли. Отак я і вижив. Після цього мене забрали в дитячий будинок.»
Чернявська (Боброва) Марія Петрівна, 1926 року народження. Проживає в селі Очеретянка.
«Наша сім'я була бідна. Батько, Бобров Петро Павлович, хазяйства великого не мав, а буду¬вав хати. По національності - росіянин. А мати, Боброва Домка Сидорівна, родом із Західної України. У сім'ї було п'ятеро дітей. Дуже багато людей померло в ті роки. У мого свекра померло 4 сини з голоду. Залишився один син Андрій - мій майбутній чоловік. А потім помер з голоду і свекор.
До нас прийшли активісти на чолі з головою сільської Ради Сахненком. Це був високий, худий чоловік, який ходив по хатах з великим шпичаком і заглядав у кожну шпаринку. Заглянув і в нашу піч. Мати перед цим насипала у горщики зерна і сховала там. Він витягнув їх із печі і висипав зерно у великий лантух. Потім забрали буряки, картоплю, навіть діжку з капустою. А надворі двоє активістів витягнули корову з хліва. Ми ж, діти, мов горох висипали з хати, і з плачем тиснулись до корови.
Тягнемо: хто за хвоста, хто за роги - вичитуємо на все село. Тоді один з активістів, на ім'я Мефодій, вийшов наперед і каже: «Хлопці, корови брати не будемо.» Таким чином у нас залишилась корова, дякуючи якій ми і вижили...».
Актив села, учні школи, односельчани, всі з великою любов'ю і вдячністю доглядають ці святі місця.
Народна пам'ять очеретянців береже імена 98 жителів, які мужньо билися на фронтах Великої Вітчизняної війни. До рідних осель і своїх рідних не повернулися 59 воїнів. За героїзм і мужність в роки війни 74 очеретянці нагороджені орденами і медалями. Серед воїнів-захисників прославилися наші земляки: Вакулович І.К., Мельниченко А., Костюченко Л.О., Дзюбак Ф.В., Чернявський В.М., Дідківський М.Ф., Чернявський П.Т., Вакулович В.І., Мельниченко Т.П., Вакулович Я., Костюченко Д.С. та інші.
До Німеччини, на примусові роботи, були направлені насильно 250 жителів с. Очеретянка. Поруч з нами проживають іще люди, які розповідають про важке і злиденне життя на чужині: Салімонович Н.О., Салімонович К.Т., Мельниченко М.Г., Мельничук П.В., Моргун Н.Д., Кап¬лун П.О., Дідківська П.П.
Селу є ким пишатися: 40 очеретянців нагороджені орденами і медалями за трудові заслуги. Медалі за трудові заслуги по відбудові народного господарства отримали: Дідківська Надія Кирилівна - вчитель; Чернявська Євгенія Йосипівна - вчитель; Салімонович Людмила Тарасівна - бібліотекар. Нагороджені орденами «Трудового Червоного Прапора»:
1. Каплун Марія Василівна - доярка;
2. Безпалюк Микола Лукич - механізатор;
3. Забродський Володимир Іванович - водій;
4. Грузький Олександр Йосипович - інженер тракторного стану.
Живуть в Очеретянці багато трудолюбивих сімей, людей від землі. До них відносяться з
шаною і повагою, їх завжди будуть пам'ятати і згадувати добрим словом і майбутнє покоління. Адже це вони, не знаючи ні втоми, ні рахуючись зі своїм часом, не жаліючи своїх сил, будували наше майбутнє. На даний час в селі проживає один учасник бойових дій, один інвалід Великої Вітчизняної війни та тридцять сім учасників війни.
Очеретянській сільській раді також підпорядковано село Рудня. Від села Рудня до сільської ради відстань становить два кілометри. До міста Житомира залізницею 40 км, шосейним шляхом 38 км. В селі є 32 двори, де проживає шістдесят шість жителів, переважна більшість з них - пенсіонери. Територія села становить 674 тис. кв. метрів. На території села Рудня відкритий кар'єр по видобуванню гранітних блоків.
Через село протікає річка Очеретянка, яка згадується ще в XVII столітті. За легендою, по річці в Рудню з Черняхова переправляли залізну руду. На пагорбі біля річки наші предки з руди виплавляли залізо. Звідки і пішла назва села Рудня .
У селі є приватна ферма «Силоам». Там розводять страусів, в'єтнамських віслобрюхих свиней, коней та інших тварин.
Є кімнати для відпочинку, зал в українському стилі на 70-80 місць, площадка для спортивних міроприємств на свіжому повітрі. 50% від загального прибутку йде на благодійницьку допомогу для дітей-сиріт, безпритульних дітей. Малозабезпечених сімей, пенсіонерів, інвалідів, а також для розвитку церкви. Всі працівники ферми - християни.
На даний час на території сільської ради проживає 360 чоловік. Сімдесят відсотків населення - пенсіонери та діти. При виконкомі сільської ради працює міні-центр соціального захисту. У напрямку збереження національної спадщини працюють заклади культури. Медичне обслуговування населення забезпечується працівниками ФАПу. Нормальне функціонування медичних закладів - повсякденна турбота сільського голови, адже сьогодні сільська медицина повністю залежить від сільського бюджету. Значну увагу сільська рада приділяє благоустрою населених пунктів. Зроблені поточні ремонти бібліотеки, ФАПу. В дошкільний заклад завезене нові меблі.
Вирішення питань соціально-економічного розвитку території, наповнення місцевого бюджету та життєзабезпечення територіальної громади завжди стоять перед сільською радою, виконавчим комітетом та її депутатами.

" Історія Черняхівщини: етапи становлення і сучасність."-Ж.:ОП"Житомирська облдрукарня",2009.-848с.;іл