Наступна зупинка якраз і пов'язана з жертвами ще однієї війни - Коліївщини. (Щоправда, ми ще можемо заїхати до Троянова (12 кілометрів ліворуч від села Двірець), де колись був палац Вороничів. Від нього не залишилось нічого. Інтерес може представляти хіба невеличкий водоспад.)

Ідемо в кодню, що розташована за шість кілометрів (поворот ліворуч) від цієї самої траси в напрямку Бердичева. Назву села вже майже 240 років зв’язують з жахливими тортурами, жалем і тугою, адже саме тут було страчено тисячі гайдамаків у 1769 році. Так скінчилась Коліївщина - останнє масове народне повстання на Україні.
Гайдамаки з’явились, як відповідь на зну-щання польських Барських конфедератів над українськими селянами. Народне військо щодня ставало все потужнішим. Були здобуті Лисянка, Жашків, Умань. Лише запросивши на допомогу російські полки польським шляхтичам вдалося придушити повстання. Не обійшлось тут без зради. Російські офіцери на чолі з Кречетніковим і Гур’євим, всіляко намагались запевнити гайдамаків у своїх союзницьких настроях. Повіривши їхнім обіцянкам, до пастки потрапили провідники повстанців Іван Гонта і Максим Залізняк, а гайдамацькі загони були оточені і взяті в полон. Лише небагатьом вдалось утекти. Росіяни віддали «бунтівників» полякам, котрі облаштували в Кодні місце масової страти. Було замордовано три тисячі гайдамаків: рубали голови, саджали на палі, вішали. Усім цим керував ротмістр Юзеф Стемпковський, котрого за надзвичайну жорстокість засуджував навіть король і самі поляки. Тих, кого не карали на горло, «значкували» - рубали праву руку і ліву ногу, або навпаки. Страти відбувались і в інших українських містах - наприклад, у Львові закатували 800 гайдамаків, але найбільше повстанців загинуло під Житомиром. У народі після цих трагічних подій навіть склали прокльон: «Бодай тебе Кодня не минула!»
Облаштована гайдамацька могила стоїть при дорозі, на виїзді з села в напрямку Миролюбівки. Десь поруч, в полях, є й інша, занедбана. Було поховання повстанців і в самому селі, але не збереглось. За іронією долі це чекало і кам’яний костьол (тепер тут пам’ятник Шевченку), а також палац. Натомість, уціліла православна церква Різдва Богородиці 1841 року. Хоч палацу вже нема, зупинимось окремо на історії його власників, позаяк вона видається доволі цікавою. Одним з легендарних господарів Кодні був Міхал Коженьовський, котрого всі називали «генералом», хоч він ніколи не служив у війську і навіть не їздив верхи. Попри таке поважне назвисько, сучасники Коженьовського не любили. Геленіуш пише, що «всіх управників наймав зросту маленького, аби видаватись всім високим». Тадеуш Отецький додає, що він «лише скнарістю нажив величезний
маєток». А Юзеф Дунін-Карвицький згадує, що «генерал» в коднянському палаці приймав і пригощав житомирських урядників, які називали його «Вашим Превосходительством» і «ексцеленцією».

Міхал Коженьовський помер у віці 95 років бездітним. Його численні онуки та племінники довго судились за коднівський спадок, а коли один з них, Аполлон Ледухівський, його таки отримав, згодом ледве не втратив через величезні борги. Останнім власником палацу був Антоній Ледухівський - молода людина з освітою, отриманою в Хайдельбергському університеті. Коли після студій він повернувся до Кодні, то випадково заразився невиліковною хворобою і до самої смерті жив, не виходячи з палацу, під наглядом лікаря. Помер трагічно, від тортур більшовиків у 1919 році. По смерті власника палац пограбували і спалили, а через якийсь час зовсім розібрали на цеглу. Проте, дещо з палацових меблів і картин може зберігатись сьогодні в житомирському краєзнавчому музеї.